Коли Черкаси були солодкою столицею: Тріумф і занепад рафінадного імперії
Все почалося у 1854 році. Тоді Черкаси були невеликим повітовим містом. Але поява тут заводу братів Яхненків та Симиренків перетворила місто на індустріальний центр.
Це були люди прогресивних поглядів. На Нижній Горовій вони побудували не просто завод, а автономну екосистему. Це було перше підприємство в регіоні, де використовувалися парові машини. У той час, коли більшість підприємств працювала на кінській силі, тут уже гули парові котли, а в повітрі стояв запах вугілля та карамелі.
Архітектурний код: «Фортеця з червоної цегли»
Головний корпус на Нижній Горовій — це взірець промислової неоготики. Чому він виглядає як замок?
Цегла-мільйонник: Для будівництва використовували місцеву цеглу неймовірної міцності. Кажуть, що розчин замішували на курячих яйцях, щоб стіни витримували колосальну вібрацію величезних центрифуг.
Світло як технологія: Високі аркові вікна — це не лише краса. Оскільки електричне освітлення з'явилося значно пізніше, архітектори розрахували кут падіння світла так, щоб робітники могли працювати в цехах 12–14 годин на добу, використовуючи природне сонце.
Світовий тріумф черкаського рафінаду
Наприкінці XIX століття черкаський цукор став світовим брендом. Його експортували до Західної Європи, Персії (сучасний Іран) та Китаю.
На виставці в Парижі черкаський рафінад отримав найвищу оцінку. Французькі кондитери полювали за ним, бо він мав ідеальну білизну та твердість — він не розсипався миттєво, а «довго грав» у чаї.
Заводська залізниця та власна гавань
Завод мав власну залізничну гілку, яка йшла прямо до корпусів на Нижній Горовій. Але найцікавіше — це заводська пристань. Цукор вантажили на баржі та пароплави, які йшли по Дніпру до Чорного моря. Район Митниці та Нижньої Горової був найжвавішим місцем у місті: тут постійно лунали гудки пароплавів та гуркіт підвод з буряками.
Радянський період: Гігант «імені Фрунзе»
Після революції завод націоналізували. У 20-30-х роках він отримав назву «імені Фрунзе». Це був золотий час для робітничого району.
На Вербовецького збудували:
Клуб цукровиків (де проходили всі танці та кінопокази міста).
Житлові будинки для робітників («сталінки» та бараки, які досі стоять поруч).
Спеціальну систему водопостачання, яка була однією з найкращих у місті.
У роки Другої світової війни німці використовували завод як стратегічний об'єкт, а під час відступу намагалися його підірвати, але товсті стіни вистояли.
🥀 Трагедія 90-х та «Привид» сьогодні
Занепад почався наприкінці 90-х. Технології очищення цукру за допомогою вапна та пари застаріли, а модернізація потребувала мільйонів. Останній раз труби заводу диміли на початку 2000-х.
Сьогодні територія на Нижній Горовій — це «черкаський лофт». Величні корпуси стоять без вікон, але їхня цегляна кладка досі виглядає ідеально. Це місце стало меккою для:
Сталкерів та фотографів: Тут знімають похмурі та стильні фотосесії.
Легенд: Місцеві кажуть, що в підвалах заводу досі збереглися величезні чани, в яких колись варили сироп, і що підземні ходи від заводу ведуть до самого Дніпра.
💡 Чому ця історія важлива ?
Тому що цей завод — це ДНК Черкас. Без нього не було б району Митниці в тому вигляді, який ми знаємо, не було б залізничного сполучення такої потужності. Це пам’ятка про часи, коли наше місто було «солодкою столицею» Східної Європи.
Немає коментарів:
Дописати коментар